|
Репортаж з місця події
У червні минулого року делегація із Старокостянтинова побувала у польському містечку Нова Соль, а у березні 2009, тобто на минулому тижні делегація із Польщі прибула до Старокостянтинова.
Притримуючись української хлібосольної традиції, зустрічали гостей у нашому місті. І перший день минулого тижня для міського голови Миколи Мельничука та його заступників Віктора Ніконішина, Валентини Камінської, Григорія Куця, секретаря міської ради Олександра Степанішина розпочався із зустрічі з поляками у мерії міста. Перші потиски рук, перші враження, перші щирі слова розмови і посмішки. Польські гості розуміють нас, а ми їх. І це теж сприяє гарному спілкуванню. Уже за робочим столом гостей представила вчитель польської мови Старокостянтинівської гімназії, перекладач пані Анна. Отож, у складі делегації: пан староста Новосульського повіту Юзеф Сушинський, директор школи ім.. Станіслава Сташиці Анна Зіентек, пан консультант з питань освіти Гжегож Конідсберг, президент фірми «GEPPO» пан Яцек Пополека.
На зустрічі були також присутні начальник управління освіти виконавчого комітету міської ради Надія Щербань, директор Старокостянтинівської гімназії Лариса Журибіда, інші.
Міський голова Микола Мельничук, розповідаючи про рідне місто та його проблеми, цікавився у міського голови Ново Солі про стан комунального господарства, утилізацію побутових відходів, роботу міського транспорту. У цікаву розмову включилися заступники міського голови та, власне, який є професійним експертом у цій справі.
Окрема увага була приділена питанню рівня освітянської діяльності. Між іншим…. Зауважив, розвитку української освіти Польща може позаздрити, і додав: «Наша освіта все реформується і реформується, ми чекаємо тому логічного завершення»
А взагалі міський голова зазначив,що наші країни нині досить успішно співпрацюють і мають тісні дружні стосунки. Найкраще підтвердження тому – гарні відносини між двома містами, які схожі за своїми територіями та кількістю населення.
Активно обговорювалося й притання адміністративно-тереторіального устрою, яке ось уже протягом кількох років є для нашої держави актуальним.
Словом, розмова була досить конструктивною і планувалася продовжитися у ході візиту польських друзів. До речі, присутні отримали від гостей безліч цікавих подарунків, які обов’язково нагадуватимуть старокостянтинівцям про теплу зустріч.
Із міської ради польські гості разом з представниками місцевої влади та ЗМІ попрямували до костелу Іоанна Хрестителя, де брат Станіслав розповів про історію Храму і життя та традиції його прихожан. Цікавою для польської делегації була екскурсія по місту, в ході якої гості відвідали найкращі куточки Старокостянтинова. Екскурсію провела директор ЗНЗ№8, історик Тетяна Скрижевська. Того ж дня гості Старокостянтинова відвідали пам’ятний знак загиблим полякам під с.Зеленці, де віддали дань історичній пам’яті. Кожен свідомий поляк – зауважували гості, - повинен побувати на цьому місці. Напрочуд яскравою була екскурсія до садиби Самчики. Чудові краєвиди та виступи талантів краю приємно вразили делегацію із Польщі.
А наступного дня гості ознайомилися з роботою установ місцевого самоврядування, щораз порівнюючи її з установами свого міста і, з усього, видно взнавали для себе багато цікавого. До речі, директор школи Анна Зіентек та пан консультант з питань освіти Гжегож Конідсберг побували і у редакції газети «Наше місто». З їхньої розповіді ми взнали, що Новосульська міська газета має назву «Круг», але назва нашого видання видалася їм цікавішою.
Справжнім відкриттям для польських гостей стали відвідини ДНЗ міста, центрів раннього розвитку дитини та реабілітації дітей-інвалідів, і,звичайно, яскравим спогадом про наше місто однозначно залишиться візит до Старокостянтинівської гімназії, з якою польська сторона успішно співпрацює.
Отож, за круглим столом польські педагоги розповіли учителям гімназії про систему,фінансування, якість освіти в Польщі. Директори Анна Зіентек та Гжегож Конідсберг розповіли про історію своїх шкіл, співпрацю з педагогічними колективами у інших містах України, підсилюючи розповіді демонстраційними слайдами.
Виступи найкращих творчих колективів міста були чи не найприємнішим сюрпризом для польських друзів. Варто зауважити, що багато номерів було виконано на польській мові, що не могло не сподобатися гостям Старокостянтинова, які, між іншим, усі колективи відзначили цікавими подарунками.
До речі, пан староста Новосульського повіту Юзеф Сушинський, розчулений такою увагою та знанням польської мови, досить гарно продекламував українською «Реве та стогне Дніпр широкий». Воістину, невмируща поезія Кобзаря немає кордонів.
За цікавими справами швидко минув час, але, віриться, тепла згадка про Старокостянтинів ще довго житиме у польських серцях.
Ірина Сапчук, Анна Музика, Олеся Гусарчук
|
Пісня жіночої долі
 
Кажуть,у справжньої жінки немає віку. Бо виглядає вона завжди симпатичною,доглянутою, красивою, розумною…
Саме такою я відразу побачила учасника бойових дій Великої Вітчизняної війни, капітана медичної служби, ветерана війни, почесну старосту ветеранського хору, знану у нашому місті людину і чарівну жінку з цікавою, як саме життя, долею Лідію Никифорівну Сердюк, коли завітала у її затишну оселю. Ні, як і багато інших мешканців міста, я знала цю людину давно. Її маленьку зростом, з орденами та медалями на грудях неможливо було не виділити з-поміж інших. І у пісні, і у праці Лілія Никифорівна у перших рядах.
Але про це згодом. Отож,мене зустріла справжня жінка. Запросила до охайної кімнати і ніжно глянула в очі. Я шукала в її очах тихої сповіді жіночої долі довжиною майже у 90 років, а побачила палаючий вогник,ясний та теплий. І подумала: ювілярку (20 березня Лідія Никифорівна відсвяткує славних 90 років) аж ніяк не можна назвати бабусею. Ось чарівною досвідченою жінкою в самий раз!
Вона народилася у революційному 1919 на Віниччині, у селищі Жолоб. З дитинства пам’ятає важку працю на городі та у полі. У сім’ї двох колгоспників було п’ятеро дітей, середуща Ліда мала ще двох сестричок та двох братиків. Коли вона зрозуміла, бачить себе медиком? Тоді, коли рідна сестричка захворіла менінгітом. Їй здавалося, що таким чином вона зможе врятувати кровинку, та, на жаль, не вдалося. Лідія закінчує медичний технікум, працює у Вінницькому військовому шпиталі,де згодом займає посаду старшої медичної сестри.
Війна починається для молодої медсестри, як і для кожного, великою тривогою. То був вихідний день, - згадує ветеран, - я вийшла у місто і відразу здивувалася. Сотні наляканих людських очей! Як давно це було, а все пам’ятаю…Наступного дня на столі лежала повістка у воєнкомат. Шпиталь було розділено на чотири частини. Нашу поселили у школі, а вночі приміщення здригалось від бомб. Німець, прорвавши фронт, наступав. Евакуація… А потім пересувний медичний пункт крокував вслід за воїном. Україна – Росія – Прибалтика. Скільки вдалося пройти, кільки смертей бачила маленька тендітна жінка і скільки життів врятувала! «Це було нестерпно важко – дивитися, як вмирають люди! Інколи ми навіть не знали, хто вони, звідки… Кожному солдату видавали медальйончик з записом прізвища та імені, але у боях багато хто їх губив, ось і пропадали люди безвісти» - розповідає жінка і сльоза котиться по її щоці. У 43 в російському містечку Старій Русі важке поранення не обминуло і Лідію Никифорівну. В той час, коли вона піклувалася про інших хворих, бомба, що потрапила у приміщення шпиталю. Рука трималася на одній волосині, і лише досвід інших лікарів допоміг її зберегти. Потім був Новосибірськ, де її довго лікували. Вона і після війни перенесе ще кілька операцій, але руку таки врятує, хоча великої допомоги від неї не матиме вже ніколи.
Вдома, на Віниччині пахло горем. На фронті загинув молодший брати,найстаршого було важко поранено. Тому перемогу зустрічали , ридаючи. І більше то були сльози горя, аніж радості.
Старокостянтинів вона вперше побачила у 1948. Приїхала сюди за братом, що знайшов у подільському місті свою долю. Працювала в лікарні медичною сестрою,згодом – завідувачем відділу соціального забезпечення населення. Тут, у Старокостянтинові вдруге закохалася ( перше кохання жорстоко вкрала у Лідії Велика Вітчизняна. Довгі роки прожила у шлюбі з відомою у місті людиною, ветераном Феодосієм Михайловичем Малахаєм.
І на заслуженому відпочинку Лідія Никифорівна не залишалася поза життям міста, що стало для неї рідним. Протягом багатьох років вона - учасник ветеранського хору,бо пісня, щира, українська та військова завжди в її серці. І до сьогодні вона почесний староста хору. Хоча… Рідіють, на жаль, ветеранські ряди, і немає уже багатьох учасників хору. А пісня, вона жива… І історія людських доль залишається для нащадків.
У Лідії Никифорівни Сердюк безліч бойових нагород. Серед них – ордени Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни 1 ст., Богдана Хмельницького ІІІ ст., медалі «За бойові заслуги», «За перемогу», «За оборону Києва». Але це далеко неповний список нагород. Їх, мабуть, важко втримати на тендітних жіночих грудях!
А наостанок господиня охайного дому заспівала. Всього кілька куплетів, але з якою душею!
Завтра день її народження. Щирою весняною усмішкою вона зустрічатиме родичів, знайомих,тих, хто не забуває. А поки що, як у тій пісні: «Сеhце друга ждет привета…»
Довголіття вам, здоров’я міцного та всіх щедрот від Господа, шановна ювілярко!
Ірина Костіна
|
