|
200 номер газети – це її молодість!
Хоча у календарях цими засніженими передзимовими днями не має святкових червоних дат, у дружнього молодого колектива редакції, а надто у тих, хто працює у «Нашому місті» з дня заснування газети, є добра нагода святкувати. Адже Ви, шановні читачі, тримаєте в руках 200 номер газети. Цифра наче б то вражаюча, а газета ще зовсім молода, невдовзі, у січні, їй виповниться чотири роки.
З іншого боку кожен з двухсот номерів – кропітка щоденна праця кожного, хто працює у редакції, його цікавий творчий світ, відданий на розсуд читацької аудиторії. То ж розраховуємо, що взнавши про цю подію, у всіх, хто любить і не любить, хвалить чи критикує нашу газету, хоча б трішки підніметься настрій. Здебільшого, нижче видруковуємо фото світлини, на яких наша газета – головний атрибут, що їх об’єднує. Будьте з нами!
Ірина Сапчук, редактор газети «Наше місто»
200 номер – лише початок
Рішенням сесії Старокостянтинівської міської ради №33 від 26 серпня 2003 року затверджено створення інформаційно-аналітичної газети «Наше місто» Старокостянтинівської міської влади. А здається, що лише вчора усе починалося. У друк мав вийти перший номер газети. Довгі обговорення – потрібна газета чи ні, вирішення усіх організаційних питань залишились позаду. А попереду довга, копітка робота над самою газетою. Що дати у перший номер? Як зацікавити читача? Чи матимемо своїх прихильників? Усе це турбувало кожного із співробітників газети, адже більшість з них вперше творили газету.
А потім усе пішло, закрутилося… Щоденні пошуки героїв, цікавих новин, захоплююючих історій стали невідємною частиною життя усіх працівників тижневика.Кожен з членів колективу став рідним близьким, майже членом родини. Кожен прагнув виконати свою роботу якомога краще, адже від цього залежала доля усієї газети, усього коллективу. Звичайно, що не відразу усе виходило. Проте завжди намагалися спробувати щось нове, аби зацікавити читача, привернути його увагу. І якби часом важко не було газета завжди виходила вчасно, адже її уже чекали.
За цей час від 1 до 200 номера колектив редакції виріс, став досвідченішим, дехто здобув освіту, хтось вийшов заміж, народив дітей, а дехто змінив роботу. Як бачите встигли немало. «Наше місто» змінилось. Чи в кращу сторону вирішувати вам, дорогі наші читачі. Адже сааме ваша любов та відданістьт надихають, дарують бажання дивувати та працювати з повною самовіддачею. Ми з великим задоволенням читаємо ваші листи, прислухаємось до ваших порад, радіємо та співпереживаємо за вас. Усі ми готові щоденно працювати для вас і разом з вами.
Сьогодні в газеті молодий, дружній, творчий колектив, який очолює досвідчений, талановитий редактор Ірина Сапчук. Впевнена, попереду у нас чимало великих справ та досягнень. Тож дорогі колеги із 200 номером газети «Наше місто». Нехай попереду будуть 2000, 20000… Вдячних нам читачів, вірних друзів, творчих злетів, реалізації найсміливіших задумів, благополуччя та злагоди.
Леся Гусарчук, заступник редактора
газети "Наше місто"
|
На знак вшанування пам'яті невиних жертв Голодомору у сіботу 24 листопада 2007 року з 16 годин приєднуйтесь до всеукраїнської акції
"Засвіти свічку"
Із настанням темряви засвітіть і поставте свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору. цей вогник символізує нашу скорботу і пам'ять про мільони загублених життів співітчизників.
Свідчення очевидців.
Шнурик Марія Петрівна: Ми, діти, бігали в ліс, збирали слимаки і їх їли, рвали пшінку (рослина з жовтими" листочками, похожа на латаття) і мама варила, збирали гриби. Мама ходили в місто і міняли все, що можна у міняйлів. Помню, як мама поміняла дуже красиву скатерку на відро карт опель. До сієї пори пам'ятаю цю скатертину, яка вона була. Казали мама, що і на холодець можна було виміняти, але там були дитячі пальчики, то вона не поміняла, а взяла картоплю. Кидала дві картоплі у каструлю, потім трошки молока, щось зеленого і таке було їдло. Дуже помню ще таку історію з того часу, ми пішли гратися і попали на кладбіще і я впала в яму, а там був мрець не закопаний, бо не мали сили закопувати. Хоронили померлих без батюшки, привозили і кидали в яму, або копали одну яму і внизу, вбік, таку нішу і так ховали. Собаки гризли руки, якщо не глибоко були закопані мерці. То мене мама після того випадку десь возила до баби, бо я злякалася і не пускала гратися. Більше нічого не помню, бо була мала.
Булич (Здихальська) Анна Давидівна, 26 грудня 1915 року народження Місце запису: м. Старокостянтинів вул. Чапаєва, 4а Записала: Вінцковська Ніна Миколаївна 01.11.2007 р.
По хатах ходили якісь люди, по два - три чоловіки. Ширили у хатах, шукаючи зерно чи продукти.
Коли заходили до хати, то відразу питали, чи записані у колгосп, і чи сплачений податок. Були люди, які не були записані у колгосп, тоді, ці «представники влади» вели себе зухвало. Виганяли хазяїв з хати і вимітали все. Забирали зерно, картоплю, муку, хліб і навіть одежу: рядна, подушки і худобу також: коні, корови, свині та птицю. Людей, які не хотіли записуватись у колгосп заарештовували та виселяли.
Сковира Дарія Василівна, 18.03.1915 року народження
Місце запису: м. Старокостянтинів, вул. Воровського, 5. Записав Муляр Василь Ігорович, 31.10.2007р.
Батьківська хата родини Дарини Сковири стоїть на мальовничому правому березі, д чепуряться гурт кучерявих верб та струнких осокорів, що неначе йдуть вмитися до студених во, річки Случ.
В нашій сім'ї було восьмеро дітей. Була своя господарка: : 2 коней, упряж, плуг, віз, рало і інше, що потрібно для обробітку землі. А в 1931 р. все забрали, навіть клуню розібрали а з тої матеріалу зробили конюшню в колгоспі. Батько наш додому прийшов з одним батіжком.
Заставляли йти в колгосп, а хто не хотів йти, тих обкладали високими податками, виконати було неможливо. От тоді і ходила команда виконавців на чолі з головою сільської р* Цибульською, та все вирощене відбирали і вивозили, якщо знаходили жорна в людей, розбивали їх.
Мій дід дав моїй мамі близько двох пудів гречки, вона розложила її на печі, просушити, коли прийшли виконавці, то вимели з печі все.
Люди були обезсилені, в них були опухші ноги, під час роботи в полі поставили кілька стовпів та на них казан, в основному мішали воду з мукою, добавляли лободу, черемху, ще якийсь бур'ян варили і так їли.
Помирали в основному в 1932-1933, як хто крепший, то й дотягував до весни 1933-го. Якщо помирали рідні, і більше не було нікого, то дітей забирали в приют. Я не пам'ятаю, де в місті був приют. Ходили такі слухи, щоб діти не ходили самі, тому що пропадали. В місті був Торгсин, в якому можна було виміняти одежу, всякі хатні речі на харчі, розміщений цей Торгсин по вул. Грушевського (сьогоднішня назва), за старим універмагом.
Люди виживали хто як міг; викопували гнилу картоплю, сушили на муку, а тоді з неї пекли бліни. Якщо вдавалося знайти буряк, то з нього варили чай, трохи добавляли молока, який цей чай тоді був добрий. Вдома в нас була корова, яка нас фактично й спасала.
Людям було важко, взяти не можна було на полі нічого, лановий їздив по полях і дивився, щоб не крали.
Були ще такі люди, яких не брали в колгосп, їх називали третьою групою (глитаї), були приречені на голодну смерть.
Дуже багато дітей вмирало, та людей, яких хоронили біля єврейського кладовища і ложили їх попід ряд. Я пам'ятаю, як було багато могил між районною державною адміністрацією та банком, але ближче до банку.
Бовкун Василь Павлович, 1916 року народження
Місце запису: м. Старокостянтинів вул. Орджонікідзе,53 Записала: Ништик Любов Василівна 01.11.2007 р.
Причин голоду 1932-1933 рр. не знаю. А по селі ходили активісти, командами по 5-6 чоловік. Ходили вдень, але як приходили - то забирали все, що бачили. В мене залишились чисті зошити, книжки після школи, то їх забрали, бо в мене не було що більше забирати.
В полі як пас коні, то старався збирати колоски, але ці зернята додому боявся нести, жував їх там, на полі. Хто мав в господарстві корову, той молоком рятувався. Люди сушили листя липи, берізки польової, розтирали, а потім додавали їх до їжі. Кожен виживав, як міг, одне одному ніхто не допомагав. Мій дядько жив краще, ніж я, але мені нічим не допомагав.
|
